Макіавеллі: як чесна людина стала іменем диявола
Рим, 1559 рік. Папа Павло IV затверджує Індекс заборонених книг: перший загальний список літератури, яку католикам не можна ні читати, ні зберігати, ні друкувати. Поруч із єретиками і протестантами в ньому стоїть флорентійський чиновник, мертвий уже тридцять два роки. Заборонено все, що він написав. Політичні трактати, історія Флоренції, навіть комедія про спокушання чужої дружини. Церква оголосила війну людині, яка померла в боргах, так і не побачивши свою головну книгу надрукованою.
Звали його Нікколо Макіавеллі. І суд над ним, що почався в тому списку, триває вже п’ять століть.
Обвинувачений
Кілька фактів для протоколу, бо без них вирок незрозумілий.
Чотирнадцять років Макіавеллі служив Флорентійській республіці: дипломат, секретар, творець громадянського ополчення. Коли 1512 року Медічі повернулися до влади, його викинули з посади, звинуватили у змові, до якої він не мав стосунку, і катували на дибі. Свою найвідомішу працю, «Державця» (українською її перекладають і як «Володар»), він написав після тортур, у вигнанні на фермі, і за життя вона так і не вийшла друком. Перше видання з’явилося 1532 року, через п’ять років після його смерті.
А далі сталося те, що не сталося з жодним іншим автором Ренесансу. Його прізвище перестало бути прізвищем. «Макіавеллівський»: так у десятках мов називають підступність, маніпуляцію, холодний розрахунок. Ім’я людини перетворилося на діагноз.
Як це відбулося, окрема історія, і вона цікавіша за будь-який трактат.
Вирок перший: палець Сатани
Ще до Індексу, 1539 року, англійський кардинал Реджинальд Поул роздобув у Флоренції копію «Державця». Шукав він її за рекомендацією Томаса Кромвеля, головного міністра Генріха VIII, який книгу цінував. Прочитавши, Поул записав: «Я ледве почав читати, як упізнав палець Сатани». Автора він назвав ворогом роду людського.
Далі машина запрацювала на повну. Книгу палили. Самого Макіавеллі палили — в опудалі, за браком тіла. А найгучніше його ім’я гриміло там, де книгу майже ніхто не тримав у руках: в Англії. Драматурги єлизаветинської сцени зробили з «Макевілла» театрального лиходія, втілення італійського віроломства. Крістофер Марло вивів його власною персоною в пролозі «Мальтійського єврея»: привид Макіавеллі виходить до публіки і хвалиться, що релігія для нього іграшка, а влада тримається на страху. Публіка свистіла і вимагала ще.
Тепер деталь, яка перетворює цю історію на анекдот: перший друкований англійський переклад «Державця» вийшов лише 1640 року. Ціле століття Англія ненавиділа книгу, якої не читала. Ненависть чудово обходиться без знайомства з обвинуваченим; знайомство їй навіть шкодить.
Вирок другий: коронований обвинувач
1740 рік. Молодий прусський кронпринц Фрідріх завершує рукопис під назвою «Анти-Макіавеллі» — спростування «Державця», розділ за розділом. Государ, пише Фрідріх, мусить бути чесним, справедливим і людяним, а книга флорентійця належить до найнебезпечніших, що з’являлися у світі. Редагує і видає рукопис у Гаазі сам Вольтер. Європа в захваті: нарешті на трон сходить філософ, який поховає цинізм.
У травні того ж року Фрідріх стає королем. У вересні виходить «Анти-Макіавеллі». У грудні Фрідріх без оголошення війни вводить армію в австрійську Сілезію, розв’язавши війну за чужу спадщину, яка охопить пів Європи.
Він діяв за підручником, який щойно публічно спростував, і робив це з точністю відмінника. Вольтер потім жартував: перша порада, яку Макіавеллі дав би учневі, — написати спростування його книги.
Це найчесніший епізод у всій історії репутації Макіавеллі. Фрідріх не був лицеміром у побутовому сенсі; він щиро писав одне і природно робив інше. Саме про цю прірву між «як має бути» і «як є» флорентієць і написав свою маленьку книгу. Найкращим доказом його правоти став його найвідоміший спростувальник.
Вирок третій: виправдання, яке ніхто не замовляв
А потім знайшлися читачі, які перевернули справу.
Жан-Жак Руссо в «Суспільному договорі» написав фразу, від якої суд пішов на друге коло: «Удаючи, що дає уроки королям, він дав великі уроки народам. “Державець” — це книга республіканців». Логіка проста: Макіавеллі розкрив механіку влади, яку правителі воліли тримати в темряві. Хочеш знати, як тебе триматимуть у покорі? Читай. Книга, писана нібито для державців, озброїла підданих.
І біографія автора цю логіку підтримує краще, ніж будь-який адвокат. Макіавеллі все життя служив республіці. Його «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія», праця вдвічі товща за «Державця», є відвертим маніфестом республіканського правління. Тирани, які нібито вчилися за його книгою, навряд чи дочитували до місць, де він пояснює, чому вільні міста сильніші за підкорені.
Вирок четвертий: в’язень і наглядач
Двадцяте століття довело справу до абсурду, який неможливо вигадати.
1924 року Беніто Муссоліні, щойно утвердившись при владі, публікує есей «Прелюдія до Макіавеллі». Дуче називає «Державця» настільною книгою державного діяча і пише, що читав його без посередників: хотів прямого контакту між ученням флорентійця і власним мистецтвом правління. Фашизм офіційно записує Макіавеллі у свої предтечі.
У ті самі роки в камері фашистської в’язниці сидить Антоніо Ґрамші, засновник італійської компартії, і заповнює зошити нотатками про того ж автора. Його центральна ідея називається «сучасний державець»: Ґрамші читає Макіавеллі як демократа, який розкрив народу правила гри, писані проти нього. Диктатор цитує книгу на трибуні; його в’язень конспектує її в камері. Обидва впевнені, що вона на їхньому боці.
Книга, яка служить наглядачеві і в’язневі одночасно, або порожня, або є дзеркалом. «Державець» — дзеркало.
Що насправді судили
П’ять століть, три вироки, і жоден не стосується тексту. Судили не книгу. Судили сам жест: людина взяла і описала, як влада працює насправді, без посилань на Бога, чесноти і належне.
Тут захований механізм, який працює далеко за межами політики. Того, хто описує неприємний механізм, майже неминуче оголошують його прихильником. Лікаря, що назвав діагноз, легко сплутати з хворобою. Це зручна плутанина: поки стріляють у вісника, механізм лишається в темряві і працює далі. Церкві, що торгувала індульгенціями, і державцям, що труїли конкурентів, було вигідніше мати Макіавеллі-диявола, ніж Макіавеллі-рентгенолога.
Звідси практичний тест, який вартий більшого, ніж здається. Читаючи будь-який жорсткий текст — про владу, гроші, переговори, людську природу, — розрізняйте два питання: «чи правда це?» і «чи подобається мені це?». Хто змішує їх, той приречений вбивати вісників і дивуватися, чому реальність щоразу застає його зненацька. Хто тримає їх окремо, отримує те, що Макіавеллі давав своїм читачам усі ці століття: карту місцевості замість листівки з краєвидом.
Санта-Кроче
Макіавеллі похований у Флоренції, в церкві Санта-Кроче, поруч із Мікеланджело і Галілеєм. Двісті шістдесят років його могила стояла без пам’ятника: місто соромилося свого секретаря. Монумент поставили лише 1787 року і вибили на ньому напис: «Tanto nomini nullum par elogium» — «Жодна хвала не дорівняється такому імені».
Від «пальця Сатани» до цього напису минуло два з половиною століття. За цей час у книзі не змінилося ані слова. Змінювалися тільки читачі — і кожне покоління виносило свій вирок, розповідаючи ним більше про себе, ніж про флорентійця. Суд, до речі, не закінчився. Він продовжується щоразу, коли хтось вимовляє слово «макіавеллівський», не розкривши книгу.
Про те, ким Макіавеллі був до вироку — про тортури в Барджелло, вечірній ритуал на фермі, з якого народився «Державець», про virtù, fortuna і Чезаре Борджіа, — читайте в розділі «Макіавеллі» нашої книги «Ренесанс: подих нового світу». Це історія епохи, коли людина вперше дозволила собі дивитися на світ без фільтрів.
